Меню
Зв'язатися зі мною
Ваша електронна пошта*
Як до Вас звертатися?
Ваш телефон*
Ваше звернення до мене*
Ваше звернення охороняється адвокатською таємницею.
Поля з * - обов'язкові для заповнення.
Переклад українською

"Александровська проти України"

Рішення Європейського суду з прав людини від 25.03.2021 - заява №38718/16 - повний текст українською
Олександр Шадрін
адвокат,
партнер Адвокатського об'єднання "Barristers",
адвокат Алли Александровської
Опубліковано вперше: 29.03.2021

25 березня 2021 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі "Александровська проти України" за поданою мною на День юриста в 2016 році заявою в інтересах Почесного Громадянина Харкова, народного депутата України чотирьох скликань від Комуністичної партії України Алли Олександрівни Александрівської.

Висловлюємо вдячність юристам УГСПЛ за допомогу під час комунікації.

ЄСПЛ постановив стягнути на користь Алли Александровської 19 163 Євро компенсації, включаючи 3000 євро витрат на правову допомогу адвокатів і 563 Євро інших витрат.

Європейський суд з прав людини визнав:
  • незаконним та необґрунтованим затримання Алли Олександрівни Александровської на День Конституції 28 червня 2016 року - порушення пункту 1 (с) статті 5 Конвенції;
  • визнав арешт протягом 4-х місяців - порушенням пункту 3 статті 5 Конвенції;
  • визнав утримання в металевій клітці таким, що принижує гідність, поводження - порушенням статті 3 Конвенції.
Зміст:



    П'ЯТА СЕКЦІЯ

    СПРАВА АЛЕКСАНДРОВСЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ

    (Заява № 38718/16)

    РІШЕННЯ

    СТРАСБУРГ

    25 березня 2021 року

    Це рішення є остаточним, але воно може бути предметом редакційного перегляду.

    У справі "Александровська проти України" Європейський суд з прав людини (П'ята секція), засідаючи Комітетом у складі:
    Стефані Муру-Вікстром, Голова,
    Ганни Юдківської, Ладо Чантурії, судді,
    і Мартіна Келлер, заступник Секретаря Секції Суду,

    Беручи до уваги:

    заяву проти України, подану до Суду відповідно до Статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - "Конвенція") громадянкою України, пані Аллою Олександрівною Александровською ("Заявник") 6 липня 2016 року;

    рішення направити повідомлення українському уряду («Уряд») відповідно до скарги заявниці: за Статтею 3 Конвенції щодо медичної допомоги в місцях позбавлення волі та доступу до цієї допомоги під час домашнього арешту, умов її участі в судових засіданнях; за пунктами 1-5 Статті 5 щодо її арешту та подальшого тримання під вартою; за Статтею 8, що стосується її прав на відвідування; за Статтею 13, пов'язаною з її скаргами за Статтею 3, щодо надання медичної допомоги при затриманні та участі у судових засіданнях; та за Статтею 14, взятої разом із пунктом 3 Статті 5, та визнати решту заяви неприйнятною;

    заперечення сторін;

    обговоривши у закритому засіданні 4 березня 2021 року,

    виносить наступне рішення, яке було ухвалене цієї дати:

    Процедура

    1. Справа стосується скарг заявниці: за Статтею 3 Конвенції щодо тримання у металевих клітках під час судових засідань; за пунктом 1 (c) статті 5, що її арешт був незаконним; і за пунктом 3 статті 5, що її подальше тримання під вартою було невиправданим. Вона також подавала інші скарги.

    Факти

    2. Заявниця народилася в 1948 році і проживає у Харкові. Її представляли пан М. Тарахкало, пані О. Чилутян, пані О. Проценко (адвокати, які практикують у Києві) та пан О. Шадрін (адвокат, який практикує у Харкові).

    3. Уряд представляв Уповноважений, пан І. Ліщина.

    4. Факти справи, подані сторонами, можуть бути зведені наступним чином.


    I. Кримінальне провадження проти заявника

    5. Заявник - колишній депутат парламенту та політик.

    6. 27 червня 2016 року Служба безпеки звернулася до Київського районного суду м. Харкова («Київський суд») для отримання ухвали на обшук квартири заявника. Київський суд видав ухвалу 28 червня 2016 року і в той же день слідчі Служби безпеки провели обшук квартири заявника. Під час обшуку у неї вилучили паспорт, електронні та накопичувальні пристрої. Після обшуку її затримали.

    7. У протоколі затримання зазначалося, що заявника було затримано згідно із пунктом 2 статті 208 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК, див. пункт 58 нижче) за підозрою у посяганні на територіальну цілісність України та наданні неправомірної вигоди (статті 110 § 2 та 369 § 3 Кримінального кодексу, див. пункти 53 та 54 нижче). Згідно з повідомленням заявниця, 24 червня 2016 року, діючи через Р. і Г., надала Б. - меру міста Південне - 1000 доларів США (USD) за допомогу в міській раді Південного у прийнятті рішень щодо місцевих виборів. Після прийняття цих рішень заявниця передала Р. (через С.) 8000 доларів США, які були передані Б. План передбачав опублікування рішень в Інтернеті 28 червня 2016 року, щоб зібрати необхідну кількість людей, схильних до організації місцевого референдуму з метою проголошення незалежності Харківської області. У протоколі заявниця зазначила, що підстав для її арешту не було відповідно до пункту 1 (2) статті 208 КПК та що це було порушенням Статті 5 Конвенції.

    8. 29 червня 2016 слідчий подав клопотання в Київський суд для продовження тримання заявника під вартою (обрання запобіжного заходу). Він продублював факти, викладені у протоколі затримання, і далі зазначив, що обґрунтована підозра щодо заявниці підтверджена низкою доказів: протокол огляду місця події, стенограми допитів свідків Р. та С., стенограма допиту підозрюваного Г. тощо (сторони не надали копії цих документів). Посилаючись на пункт 1 (1), (3) та (4) статті 177 КПК (див. Пункт 56 нижче), слідчий також заявив, що якщо запобіжний захід у вигляді продовження тримання під вартою не буде обраний, заявник може незаконно втекти, впливати на свідків чи інших підозрюваних або іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню. Нарешті, він заявив, що відповідно до пункту 5 статті 176 КПК (див. Пункт 55 нижче), у цій справі не можуть застосовуватися запобіжні заходи, не пов'язані з позбавленням волі.

    9. Адвокати заявника заперечували, заявивши, що арешт був незаконним і що слідчий не довів ризиків, передбачених статтею 177 КПК і формально послався на статтю 176 частину 5 КПК. Заявник не мав наміру ухилятися. Посилаючись на статтю 178 КПК (див. пункт 57 нижче), вони також стверджували, що при обранні запобіжного заходу суд повинен враховувати такі фактори: підозра проти заявника була безпідставною; у неї були міцні соціальні зв'язки за місцем проживання, відмінна репутація та відсутність судимості; вона страждала на хронічні захворювання; заявлені правопорушення не завдали матеріальної шкоди; чотири особи були готові виступити поручителями для неї, як це передбачено пунктом 1 статті 176 КПК (див. пункт 55 нижче).

    10. 29 та 30 червня 2016 року суд розглянув клопотання слідчого і дозволив тримати заявника під вартою до 26 серпня 2016 року. Було заявлено, що наявні докази показали існування обґрунтованої підозри та були встановлені ризики, передбачені пунктом 1 (1), (3) та (4) статті 177 КПК. Тяжкість вироку, з яким заявниця стикалася, в поєднанні з інформацією про неї, тим, що вона не визнала своєї провини, та можливістю впливати на свідків і перешкоджати кримінальному провадженню, повідомляючи іншим можливим винним про розслідування, спростувала її аргументи про те, що таких ризиків не було. Суд також вказав, що він розглянув можливість обрання запобіжних заходів, не пов'язаних із позбавленням волі, але в відповідно до статті 176 частини 5 КПК, до якого він звертається двічі, такі заходи не можуть бути застосовані відносно одного зі злочинів, у скоєнні яких заявника було звинувачено (частини 2 статті 110 Кримінального кодексу). Враховуючи існуючі ризики та наявні докази, що свідчать про те, що заявник вчинив тяжкі злочини, застосування менш суворих заходів було неможливим. Суд не розглядав скаргу захисників заявника на незаконність її затримання, вважаючи, що це повинно розглядатись прокурором.

    11. 5 липня 2016 року адвокати заявника оскаржили постанову від 30 червня 2016 року, заявивши, що суд не обґрунтував ризики відповідно до статті 177 КПК, а тільки формально посилався на них. Таких ризиків не було: заявниця була у похилому віці та мала проблеми зі здоров'ям; вона мала постійне місце проживання, рід занять, відмінну репутацію та позитивні характеристики; вона не мала судимості; вона була депутатом парламенту. Суд проігнорував той факт, що кілька осіб були готові виступити в якості її поручителя. Нарешті, адвокати стверджували, що пункт 5 статті 176 КПК перешкоджає суду брати до уваги вимоги статей 177 та 178.

    12 . З 22 липня 2016 року Апеляційний суд Харківської області («Апеляційний суд») залишив в силі постанову від 30 червня 2016 року. Крім того, він додав, що син заявника жив у Росії і підтримував стосунки з нею, що вона мала управлінські навички, певну репутацію і популярність в Харківській області, а також те, що вона була депутатом парламенту та регіональним секретарем Комуністичної партії; цих обставин було достатньо, щоб змусити когось повірити, що, якщо вона буде на волі, вона може ухилитися, вплинути на свідків або іншим чином перешкодити розгляду справи. Нарешті, суд двічі посилався на пункт 5 статті 176 КПК: як на незалежну підставу, що виключає застосування заходів, не пов'язаних із позбавленням волі, та взятий разом з іншими міркуваннями. Таким чином, він дійшов висновку, що обґрунтована підозра щодо заявниці, наявність ризиків та пункт 5 статті 176 КПК виключають застосування щодо неї заходів, не пов'язаних із позбавленням волі.

    13. 3 серпня 2016 року заявниця звернулася до Київського суду з проханням змінити їй запобіжний захід на домашній арешт, зазначивши, що ризики, передбачені статтею 177 КПК, зменшились, оскільки стан її здоров'я виключав її втечу, більшість свідків вже були допитані, і вона не могла перешкоджати провадженню шляхом розголошення інформації, оскільки їй не дозволили ознайомитися з матеріалами розслідування. 5 серпня 2016 року суд відхилив заяву, зокрема тому, що адвокати заявника не довели, що ризики, передбачені статтею 177 КПК, зменшились.

    14. Після клопотань слідчого від 26 серпня, 9 і 27 вересня 2016 року, що схожі на те, що він подав 29 червня 2016 року, Київський суд продовжив термін тримання заявника під вартою. Він постановив, що розслідування ще не завершено, і ще слід провести ряд слідчих дій. Він також постановив, що слідчий не довів ризики, передбачені пунктом 4 статті 177 КПК. В іншому випадку його аргументація здебільшого була такою ж, як і 30 червня та 22 липня 2016 року (наявність обґрунтованої підозри, суворість можливого вироку та наявність інших ризиків відповідно до пункту 1 статті 177 ). У кожному своєму рішенні суд посилався на пункт 5 статті 176 КПК двічі або тричі, або як на незалежну підставу, що виключає застосування заходів, не пов'язаних з позбавленням волі, або на інші міркування.

    15 . Адвокати заявника заявили, що: не було ніяких розумних підозр проти неї; ризики, передбачені статтею 177 КПК, значно зменшились або перестали існувати (більшість свідків вже були допитані, деяким підозрюваним вручено повідомлення про підозру, а інші були в розшуку, тому заявник не міг впливати на них, а стан її здоров'я виключав її втечу); будь-які незначні ризики, що залишились, можна запобігти завдяки заходам, що не пов'язані з позбавленням волі; і суд не врахував стан здоров'я, особистість, вік, позитивні характеристики, поручительства та відсутність судимості. Крім того, вони стверджували, що пункт 5 статті 176 КПК порушує статтю 5 Конвенції.

    16. 5 і 22 вересня 2016 року відповідно апеляційний суд відхилив по суті скарги на постанови від 26 серпня і 9 вересня 2016 року. Суд вирішив, що серйозність правопорушень і тяжкості можливого вироку заявника демонструють, що вона може зникнути або впливати на свідків чи інших підозрюваних. Крім того, він послався на обставини, зазначені в своїй постанові від 22 липня 2016 року і статтю 176 частину 5 КПК як на незалежну підставу, що виключає застосування заходів, не пов'язаних з позбавленням волі, або на інші міркування.

    17. Однак 13 жовтня 2016 року Апеляційний суд задовільнив апеляцію на рішення від 27 вересня 2016 року та вирішив звільнити заявницю і призначив їй домашній арешт протягом двадцяти чотирьох годин до 23 жовтня 2016 року, зобов'язуючи не залишати квартиру без дозволу слідчого, прокурора чи слідчого судді. Він постановив, що слідчий не надав підстави для продовження утримання заявника, крім тих, що містились в його попередніх клопотаннях або доказах, які свідчать про те, що ризик того, що вона може ухилятися або впливати на свідків або інших підозрюваних все ще існує. Суд нижчої інстанції також не провів детального аналізу цих ризиків. Таким чином, той факт, що заявниця мала певну репутацію та була популярною в Харківській області, а також була депутатом парламенту та секретарем партії, говорив про силу її соціальних зв'язків та той факт, що ці ризики зменшились. Крім того, суд нижчої інстанції обмежився формальним перерахуванням законних підстав для подальшого утримання під вартою, не оцінюючи їх в сукупності в індивідуальних обставинах заявника. Таким чином, тяжкість правопорушень не могла бути єдиною причиною утримання її під вартою. У неї були позитивні відгуки про характер проживання, нагороди від парламенту та кілька поручительств; вона також мала міцні відносини зі своїми синами і брала участь у вихованні онуків. Це означало, що вона мала стабільний соціальний статус, що значно зменшувало ризики, про які неодноразово згадували раніше. Таким чином, Апеляційний суд дійшов висновку, що її подальше тримання під вартою було порушенням статті 5 Конвенції, беручи до уваги: її вік, погане самопочуття, міцні соціальні зв'язки, постійне місце проживання, велику довіру місцевого жителя, позитивні відгуки, її досвід зайнятості, серйозність передбачуваних злочинів, відсутність неналежної процесуальної поведінки з її боку або судимості, нездатність слідчого довести, що передбачувані ризики все ще існують.

    18 . 20 жовтня 2016 року Київський суд продовжив домашній арешт заявника до 21 грудня 2016 року. У останню дату суд продовжив її домашній арешт до 21 лютого 2017 року, обмежуючи його період, що мав місце від 9 години вечора до 6 ранку 21 лютого 2017 року, коли цей захід скінчився.

    19 . Сторони не повідомляли Суд про подальші події.

    ІІ. Умови заявника під час участі в судових засіданнях

    20. Заявниця зазначила, що під час судових засідань, що відбулись між 29 червня та 22 вересня 2016 року, її тримали в металевих клітках та охороняв конвой. Оскільки справу висвітлювали ЗМІ, вона була відкрита для громадськості. Під час слухання справи 29 червня 2016 року (див. пункт 8 вище) її адвокати просили звільнити її з клітки, в яку вона була поміщена. Суд звільнив її лише під час засідання 30 червня 2016 року, в другій половині дня. Під час слухань 29 та 30 червня 2016 року вона залишалася в залі суду із поганою вентиляцією та кондиціонером й піддавалася дії високих температур.

    21. У листі до уряду від 3 березня 2017 року Київський Суд заявив, що під час слухань від 29 червня 2019 він розглянув ще одну заяву адвоката заявника, і розгляд цієї заяви не входив у розгляд будь-яких інших додатків (наприклад, звільнення із клітки); ні заявник, ні її адвокати не просили суд звільнити її з клітки під час слухань 26 серпня 2016 року (див. пункт 14 вище); адвокат заявника просив суд звільнити її під час слухання від 9 вересня 2016 року (див. пункт 14 вище), але в відповідно до Інструкції з організації конвоювання та тримання в судах обвинувачених (підсудних), засуджених за вимогою судів від 2015-го року, людина може бути звільнена з металевої клітки лише там, де його або її запобіжний захід було змінено на той, що не передбачає ув'язнення (розміщення в металевій клітці було перехідним заходом, доки металеві клітки не були замінені на скляні кабіни).

    22. Далі заявниця заявила, що під час слухання справи від 12 липня 2016 року (див. Пункт 31 нижче) її тримали в металевій клітці і що до неї застосовували наручники, коли її проводили до зали суду. У листі від 6 березня 2017 року, надісланому до Уряду, Жовтневий районний суд Харкова (далі - Жовтневий суд) зазначив, що заявника помістили в металеву клітку, оскільки на той час не було скляних кабін. Крім того, вона не подавала жодних заяв з цього приводу. У листі від 6 березня 2017 року поліція повідомила Уряд про те, що до заявниці не застосовувались наручники, і крім того, вона не скаржилася.

    23. Під час слухання 15 липня 2016 року заявник та адвокати попросили Апеляційний суд звільнити її з металевої клітки, в якій вона була розміщена. Згідно з аудіозаписами слухань, суддя запитав керівника конвойної служби, чи можна це зробити. Посилаючись на вищезазначену Інструкцію 2015 року, керівник служби відповів негативно, а суддя відхилив заяву. У листі від 6 березня 2017 року Апеляційний суд повідомив Уряд, що під час слухань 22 липня та 5 та 22 вересня 2016 року (див. Пункти 12 та 16 вище) заявник не подавав жодних відповідних скарг.

    ІІІ. Медична допомога, що надавалася заявниці під час її затримання, та доступ до неї під час домашнього арешту

    24 . В ніч на 29 червня 2016 року заявник перебував у міській лікарні, страждаючи від гіпертонічного кризу. Її оглядали різні лікарі, проводили рентгенологічне, ультразвукове та електрокардіографічне дослідження, діагностували численні захворювання (ішемічна хвороба серця, дифузний кардіосклероз, аритмія, гіпертонія II стадії, серцева недостатність ІІ-А стадії, виразка дванадцятипалої кишки в стадії ремісії, аутоімунний тиреоїдит, гіпотиреоз та варикозне розширення вен), від яких вона страждала вже кілька років (разом із деякими іншими захворюваннями, такими як стабільна стенокардія, не діагностована в лікарні на той день).

    25 . Під час слухання справи від 30 червня 2016 року (див. пункт 8 вище) заявницю оглянула приватний кардіолог, лікар Н., яка поставила їй діагноз більшості з вищезазначених захворювань. Вона зазначила, що існує дуже високий ризик ускладнень від цих захворювань, і призначила медичні обстеження (знімок головного мозку, ультразвукове та рентгенологічне обстеження, кілька аналізів крові та гормонів, коронарну ангіограму (ангіограма проводиться у випадку надання термінової допомоги), двадцятичотиригодинну електрокардіограму з контролем артеріального тиску) та ліки; вона також рекомендувала дієту (див. висновки від 30 червня 2016 року).

    26. Того ж дня заявницю було переведено до СІЗО, де її оглянув лікар, який зазначив, що її стан задовільний та що вона не висловлює жодних скарг.

    27. З 30 червня по 2 липня 2016 року заявник отримував стаціонарне лікування в медичній частині СІЗО. Вона зробила аналіз крові та сечі, який не виявив патології та отримала ліки. 2 липня 2016 року вона була виписана з медичної частини на вимогу, в якій заявила, що не потребує подальшого стаціонарного лікування.

    28 . У відповідності з документом, виданим лікарем С., керівником медичної частини СІЗО, з рекомендацій, зроблених лікарем Н. у висновках від 30 червня 2016, тільки такі дослідження як аналізи крові, сечі та рентген може бути здійснено в умовах СІЗО. Також був електрокардіограф. Рентгенологічне обстеження вже проводилося в лікарні і не показало патології. Рекомендована дієта переважно виключала жирну та гостру їжу, чого страви СІЗО не містили. Однак посилки, які заявниця отримала від своїх родичів, містили продукти, не рекомендовані цією дієтою (м'ясо, копчений бекон та ковбаса), а також сигарети. Як вказують листи Державної пенітенціарної служби від 14 липня та 22 вересня 2016 року та інші документи в матеріалах справи, під час перебування під вартою в СІЗО заявниці було надано деякі призначені ліки, а інші ліки вона отримувала від своєї родички, пані Б.

    29. 7 липня 2016 року заявниця та її адвокат запитали керівника СІЗО, чи може вона пройти повний медичний огляд через погіршення стану здоров'я. Він відповів, що будуть вжиті заходи для проведення обстеження.

    30. 8 липня 2016 року заявника оглянули лікарі: кардіолог, невропатолог, судинний хірург, гастроентеролог, офтальмолог та ендокринолог. Заявниці діагностували більшість із вищезазначених захворювань та призначили необхідні ліки, які вона почала приймати з 9 липня 2016 року, і також їй була рекомендована дієта.

    31. Після клопотання заявника та адвоката, 12 липня 2016 року Жовтневий суд зобов'язав керівництво СІЗО організувати для заявника невідкладне медичне обстеження відповідно до рекомендацій лікаря Н. від 30 червня 2016 року.

    32. 14 липня 2016 року заявнику було проведено відповідні медичні огляди в лікарні: знімок мозку; ультразвукові дослідження її серця, щитовидної залози, органів черевної порожнини та судин шиї; рентгенологічне дослідження; аналіз серцевого ритму; аналізи крові та гормонів. Вона відмовилася робити ендоскопію. Її оглянули кардіолог, невропатолог, терапевт та ендокринолог, їй призначили ліки. Було встановлено: стан її здоров'я був стабільним та задовільним, ознак погіршення не було; що їй не потрібна госпіталізація чи невідкладна допомога; що призначених ліків було достатньо для забезпечення її медичної допомоги на цьому етапі; що інші заходи не рекомендувались. Терапія ліками була можливою у СІЗО і не вимагала особливих умов.

    33. 14, 21, 27 липня та 1 серпня 2016 року заявника оглянув лікар СІЗО, який рекомендував їй продовжувати приймати призначені ліки.

    34. 3 серпня 2016 року лікар Н. оглядала медичні документи заявника і прийшла до висновку, що її захворювання, в поєднанні з психологічним тиском, високими температурами, фізичними навантаженнями і неправильним харчуванням, може викликати раптові ускладнення, що, в разі відсутності невідкладної медичної допомоги, може привести до смерті. Вона також вважала, що якісна діагностика та інтенсивна терапія неможливі в СІЗО у разі ускладнень.

    35. Під час судового засідання 5 серпня 2016 року (див. пункт 13 вище) заявника ще раз оглянула лікар Н., яка відзначила помітне погіршення її здоров'я порівняно з тим, що вона спостерігала 30 червня 2016 року: посилення симптомів серцевої недостатності (стадія II-B) та недостатність мозкового кровообігу, гемодинамічна нестабільність, симптоми ішемії міокарда, значне збільшення кількості зайвих систол та епізодів фібриляції передсердь. Лікар Н. заявила, що заявницю потрібно було госпіталізувати для подальшого обстеження до спеціалізованого медичного закладу, оскільки її стан здоров'я вимагав динамічного контролю з боку кардіолога. Їй було призначено обстеження (електрокардіограма на двадцять чотири години та моніторинг артеріального тиску, рентгенологічне обстеження, коронаровентрикулографія, дослідження крові та біопсія щитовидної залози) та медикаментозне лікування, яке слід проводити без зволікань (висновки від 5 серпня 2016 року).

    36. 8 серпня 2016 року медсанчастина СІЗО отримала висновки лікаря Н. від 5 серпня 2016 року; лікар СІЗО оглянув заявницю та підтвердив, що ліки, призначені їй у цих висновках, були правильно призначеними. 12 та 17 серпня 2016 року лікар ще раз оглянув її та підтвердив, що призначення ліків було правильним.

    37. 19 серпня 2016 року заявниця попросила очільника СІЗО організувати для неї консультацію з кардіологом. За її словами, відповіді не надійшло. Згідно з інформацією, наданою уряду лікарем С., заявник вільно обирала лікаря, але робила це лише під час судових засідань; вона ніколи не просила СІЗО дозволити їй відвідати обраного лікаря. Хоча в СІЗО не було жодного кардіолога, за станом здоров'я заявниці регулярно спостерігали лікарі СІЗО та лікарі-кардіологи під час її медичних оглядів та стаціонарного лікування.

    38. 22 серпня заявницю оглянув лікар СІЗО, після чого вона отримала стаціонарне лікування в лікарні з 22 по 25 серпня 2016 року. Згідно з медичними документами, її стан на момент прибуття був помірно важким. У неї діагностували ті самі захворювання (включаючи гіпертонію II стадії (високий ризик) та серцеву недостатність II-B стадії з серцевими нападами). Їй проводили дослідження крові та сечі, зробили рентген та електрокардіографію, надали ліки, після чого її стан покращився. Заявника звільнили з лікарні під опікою терапевта та кардіолога; було рекомендовано продовжувати приймати ліки, призначені раніше.

    39. 25 серпня 2016 року експерти Д., Ч. та О. оглядали медичні документи заявника й дійшли до висновку, що вона страждала від ішемічної хвороби серця, стабільної стенокардії, кардіосклерозу, гіпертонії I-II стадії, аритмії, серцевої недостатності II-B з серцевими нападами й запалення дванадцятипалої кишки в стадії ремісії.

    40. 26 серпня 2016 року заявниця повернулася до СІЗО, де її оглянув лікар СІЗО, який підтвердив, що лікування, призначене їй у лікарні, було правильним. Далі він оглянув заявника 31 серпня, 6, 12 та 16 вересня 2016 року, зробив електрокардіограму (6 та 12 вересня), що не виявило жодної гострої патології серця, та рекомендував заявниці продовжувати те саме лікування, яке вона отримувала.

    41 . Під час слухань 9 вересня 2016 року (див. пункт 14 вище) лікар Н. ще раз оглянула заявницю і дійшла висновку, що її стан помірно важкий і що їй потрібна термінова госпіталізація для динамічного моніторингу та надання невідкладної допомоги, щоб уникнути летальних або таких ускладнень, що можуть призвести до недієздатності (висновки від 9 вересня 2016 року). Їй також виписали ліки, деякі з яких вона вже приймала. За словами заявниці, їй не вдалося отримати динамічний моніторинг та невідкладну допомогу в СІЗО. Згідно з інформацією, наданою уряду лікарем С., моніторинг стану заявника динамічно забезпечувався лікарями СІЗО, які оглядали її в ряді випадків за своєю власною ініціативою.

    42. 19 вересня 2016 року заявника оглянув лікар кардіолог та зробив електрокардіографію. Діагноз був такий самий, як і раніше. За словами лікаря С., огляд показав, що стан заявника був на той момент стабільним.

    43. 4 жовтня 2016 р. керівник СІЗО повідомив адвоката заявника, що у невідкладних ситуаціях пацієнти можуть бути направлені до спеціалізованих медичних закладів.

    44. 12 жовтня 2016 року заявницю оглянув лікар СІЗО, який скасував призначення одного із препаратів, призначених їй раніше.

    45. Після її звільнення з-під варти, 18 жовтня 2016 року, адвокат заявника звернувся до лікарні, щоб отримати інформацію про необхідність подальшого стаціонарного лікування і, якщо така необхідність є, то як довго таке лікування триватиме. 21 жовтня 2016 року працівники лікарні повідомили, що відповідь може бути дана лише після того, як заявника побачать лікарі.

    46. У рішенні від 20 жовтня 2016 року (див. пункт 18 вище) Київський суд постановив, що двадцять чотири години домашнього арешту не виключають можливості відвідувати заявником медичні установи з дозволу слідчого, прокурора або суду. Підтверджуючи це рішення, 27 жовтня 2016 року Апеляційний суд постановив, що прокурор передав номер свого мобільного телефону заявниці, яка в будь-який час може попередити його, якщо їй потрібно буде відвідати аптеки, медичні установи тощо, і що не буде жодних перешкод у цьому плані. Більше того, заявниця не надала доказів того, що органи влади відмовляли їй у відвідуванні медичних закладів або створювали перешкоди на її шляху. Також вона не надала жодної інформації, яка б свідчила про те, що їй потрібно регулярно або в певний час доби відвідувати ці заклади. Тому домашній арешт був сумісним із станом її здоров'я.

    47. Згідно з листом від 10 березня 2017 року, в той час як заявниця перебувала під домашнім арештом, ні поліція, ні прокуратура не отримувала звернень від неї щодо того, щоб відвідати медичні установи, або ж скарги у зв'язку з цим.

    IV. Відвідування Заявниці під час її затримання

    48. 7 липня 2016 року пані Б. звернулася з проханням до слідчого дозволити їй відвідати заявницю.

    49. 8 липня 2016 року слідчий відповів, що, як вказують матеріали справи, заявниця скаржилась на погане самопочуття. Тому було надіслано запит до СІЗО щодо можливості організації таких візитів. Отже, питання про надання пані Б. можливості відвідати заявника мало бути вирішено після отримання відповіді від СІЗО.

    50. З 1 серпня 2016 року заявник подала скаргу до Жовтневого суду, щодо того, що слідчий заважає її праву на побачення з пані Б. Скарга була повернута недослідженою через відсутність юрисдикції суду.

    51. Того ж дня, отримавши позитивну відповідь від СІЗО 25 липня 2016 року, слідчий дозволив заявникові здійснити два візити: один від пані Б. та один від пані А. (іншого родича). Відповідно до листів Служби безпеки та Управління Державної пенітенціарної служби від 9 та 10 березня 2017 року, слідчий згодом задовольнив усі прохання про відвідування. Під час перебування в СІЗО заявницю відвідала пані Б. (17 серпня 2016 р.) та інші родичі (10, 18 серпня та 29 вересня 2016 року); заявникові ніколи не відмовляли у відвідуванні.

    Відповідне національне законодавство і практика станом на час подій у справі

    ,I. КОНСТИТУЦІЯ 1996 РОКУ

    52 . Стаття 29, серед іншого, передбачає, що ніхто не може утримуватися під вартою інакше, як за мотивованим рішенням суду, і лише на підставі та в порядку, встановленому законом.

    II. КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС 2001 РОКУ

    53 . Частина 2 статті 110 передбачає, що умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій за попередньою змовою групою осіб, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої.

    54. Стаття 369 частина 3 передбачає, що пропозиція чи обіцянка службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення чи невчинення службовою особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, вчинені за попередньою змовою групою осіб, - караються позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років з конфіскацією майна або без такої.

    III. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС 2012 РОКУ

    55. Пункт 1 статті 176 передбачає такі запобіжні заходи: особисте зобов'язання, особиста порука; застава; домашній арешт; тримання під вартою.

    Пункт 5 статті 176, введений 7 жовтня 2014 року, передбачає, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов'язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть застосовуватися до осіб, які підозрюються або звинувачуються у певних злочинах, пов'язаних з тероризмом та національною безпекою (остання категорія - включаючи злочини, передбачені статтею 110 Кримінального кодексу).

    56. Пункт 1 статті 177 передбачає, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам:

    1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

    2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

    3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

    4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

    5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

    57. Стаття 178 передбачає, що при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі:

    1) вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;

    2) тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується;

    3) вік та стан здоров'я підозрюваного, обвинуваченого;

    4) міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців;

    5) наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання;

    6) репутацію підозрюваного, обвинуваченого;

    7) майновий стан підозрюваного, обвинуваченого;

    8) наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;

    9) дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;

    10) наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення;

    11) розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини.

    58. Стаття 208, частина 1 передбачає, що уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках:

    1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

    2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

    IV. РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ У 2019 РОЦІ

    59. 25 червня 2019 року Конституційний суд визнав частину 5 статті 176 КПК неконституційною на тій підставі, що: (i) вона заважала судам виносити належним чином мотивовані рішення щодо тримання під вартою; (ii) вона позбавила їх права застосовувати заходи, не пов'язані з позбавленням волі; (iii) Стаття 29 Конституції вимагала мотивованого рішення суду як підстави для тримання під вартою, яке зменшувало ризик свавілля, яке існувало б, якби тримання під вартою ґрунтувалося лише на тяжкості злочину, за відсутності вивчення конкретних обставин справа; та (iv) положення, яке дозволяло затримання на основі офіційних судових рішень, заснованих виключно на офіційній кваліфікації злочину, що суперечило принципам верховенства права і не передбачало правильного балансу між суспільними інтересами виправдання затримання та індивідуальної свободи.

    Щодо права

    І. Обсяг справи

    60. Після повідомлення Уряду про справу заявниця подала нову скаргу за Статтею 13 Конвенції щодо відсутності ефективних національних засобів правового захисту щодо скарги згідно зі статтею 3 щодо доступу до медичної допомоги під час домашнього арешту.

    61. Суд зазначає, що заявниця не подавала цю скаргу у формі заяви. На його думку, нова скарга не є уточненням її оригінальних скарг, щодо яких сторони надавали коментарі. Тому він вважає, що не доцільно розглядати це питання в контексті цієї справи (див. "Пиряник проти України", № 75788/01, п. 20, 19 квітня 2005 року).

    ІІ. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції

    62. Заявниця скаржилася: (i) що їй не була надана адекватна медична допомога після затримання; (ii) що вона не мала доступу до належної медичної допомоги під час домашнього арешту; (iii) що її тримали в металевих клітках під час судових засідань між 29 червня та 22 вересня 2016 року; та (iv) що їй надягли кайданки під час супроводу до зали суду 12 липня 2016 року. Вона посилалася на Статтю 3 Конвенції, яка встановлює:
    «Ніхто не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання».

    A. Доводи Сторін

    1. Медична допомога при затриманні

    63. Заявниця стверджувала, що на момент арешту вона страждала низкою хронічних захворювань. Її стан вимагав спеціалізованого медичного нагляду та подальшого обстеження. Тим не менше, вона не змогла отримати лікування в СІЗО на рівні, рекомендованому лікарем Н. Таким чином, рекомендації, що містяться у висновках від 30 червня 2016 року, могли бути виконані в СІЗО тільки щодо проведення аналізів крові і сечі та рентгенологічного обстеження, тоді як інші обстеження були недоступні; вона не мала інших обстежень в лікарні до 14 липня 2016 року. Крім того, відповідно до висновку лікаря Н. від 5 серпня 2016 року, була потреба у динамічному обстеженні стану здоров'я кардіологом. Однак, у СІЗО не було жодного кардіолога, і заявниці було б неможливо отримати невідкладну допомогу у разі серцевого нападу. Крім того, вона приймала ліки без нагляду лікаря. Більше того, СІЗО не забезпечила її усіма ліками; натомість вона отримала їх від пані Б. Вона була позбавлена можливості відвідувати лікаря Н. В результаті її стан здоров'я погіршився, і вона продовжувала отримувати медичне лікування.

    64. Уряд стверджував, що заявниця перебувала під постійним наглядом медичного персоналу СІЗО, їй забезпечували регулярні та своєчасні медичні огляди та лікування. Більше того, її регулярно оглядали лікарі-спеціалісти з лікарні. Крім того, власна поведінка заявниці мала негативний вплив на її лікування під час тримання під вартою: вона отримувала від своїх родичів продукти, які не входили до переліку її дієти, і сигарети. Що стосується висновків лікаря Н., вони були зроблені під час короткого обстеження заявниці на кількох судових засіданнях. Вони не замінили поглиблених обстежень, проведених лікарями СІЗО та лікарні. У будь-якому випадку, висновки лікаря Н. від 30 червня і 5 серпня 2016 року, які були надані керівництву СІЗО 1 липня і 8 серпня 2016 року, були прийняті до уваги при призначенні заявниці лікування, особливо оскільки вони насправді не відрізнялись від тих, які зробили лікарі СІЗО та лікарні. Отже, заявниці було надано оперативну та адекватну медичну допомогу під вартою.

    2. Доступ до медичної допомоги під час домашнього арешту

    65. Заявниця стверджувала, що, перебуваючи під домашнім арештом, вона перебувала під контролем правоохоронних органів, і рішення про доступ до медичної допомоги залежало від них. Це зробило її доступ до госпіталізації неможливим, оскільки вона не змогла вийти з дому без дозволу влади. Хоча їй зазвичай дозволяли відвідувати лікарню протягом дня, слідчі відмовлялися надати дозвіл залишитися там для цілодобового моніторингу. Тому для неї було неможливим пройти обстеження за допомогою апарату Холтера. Крім того, на думку лікаря Н. (висновки від 9 вересня 2016 року; див. пункт 41 вище), вона вимагала термінової госпіталізації, але заявниця була повністю залежною від волі слідчого і побоювалася, що її домашній арешт може бути змінений. Медична допомога, яку вона потребувала, була пов'язана з конкретними процедурами, що включали обстеження, що тривали довше, ніж двадцять чотири години, використання статичного обладнання та залучення медичного персоналу, процедури, які було неможливо провести вдома. Більше того, отримання дозволу поліції могло зайняти до дванадцяти годин, щоб вивчити прохання залишити будинок (див. пункт 66 нижче), що було занадто довгим у невідкладних випадках.

    66. Уряд стверджував, що, перебуваючи під домашнім арештом, заявниця мала право отримувати медичну допомогу без будь-яких обмежень, включаючи медичні огляди, стаціонарне та амбулаторне лікування в лікарнях та відвідування лікарів, якщо це необхідно. Хоча, згідно з інструкціями 2016 року про домашній арешт, заявниця зобов'язана була повідомляти поліцію про свій намір покинути будинок у разі хвороби, а поліція потім перевіряла б відповідну інформацію протягом дванадцяти годин і надсилала її слідчому або суду, вона не подавала відповідних запитів. Більше того, 21 грудня 2016 року суд змінив умови її домашнього арешту, що спростило заявниці доступ до медичної допомоги.

    3. Умови участі заявниці в судових засіданнях

    67. Заявниця стверджувала, що національне законодавство не передбачає звільнення людей із металевих кліток у залах судових засідань, а задоволення її заяви 30 червня 2016 року було поодиноким випадком та не встановленою практикою. Суди ніколи не оцінювали, чи необхідне було її фізичне обмеження під час слухань, і не обґрунтовували причини утримання її в клітках. Однак, враховуючи стан її здоров'я, тримання в металевих клітках додало їй психологічних страждань та душевних мук. Більше того, вона була політичним діячем, репутація якого серйозно постраждала. Оскільки справу висвітлювали ЗМІ, вона також була загальнодоступною для громадськості. Її розміщення в металевій клітці могло змусити людей подумати, що судять надзвичайно небезпечного злочинця, а також передало б негативний образ про неї суддям, які розглядають її справу. Крім того, не було необхідності поміщати її в металеву клітку, оскільки вона не мала судимості і не було доказів того, що вона може вдаватися до насильства. Її вік та стан здоров'я завадили б їй зробити це або втекти від суду. Що стосується стверджуваного використання кайданок щодо неї 12 липня 2016 року, заявниця загалом заявила, що це було порушенням Статті 3 Конвенції.

    68. Що стосується розміщення заявниці в металевих клітках під час судових слухань, Уряд стверджував, що це було передбачено внутрішнім законодавством. Однак 30 червня 2016 року її звільнили з однієї з цих кліток за заявою її адвокатів. Незважаючи на це рішення, подібних заяв під час інших слухань не надходило. Тому вона не могла стверджувати, що подання такої заяви було неефективним засобом правового захисту, і вона не вичерпала національні засоби правового захисту. Що стосується передбачуваного використання кайданок 12 липня 2016 року, Уряд заявив, посилаючись на лист від 6 березня 2017 року (див. пункт 22 вище), що кайданки не використовувались; більше того, заявниця не подавала скарги з цього приводу.

    B. Оцінка суду

    1. Прийнятність

    69. Суд зазначає, що скарга заявниці щодо медичної допомоги в місцях позбавлення волі та доступ до цієї допомоги під час домашнього арешту, а також щодо знаходження в металевих клітках під час судових слухань не є явно необґрунтованою у розумінні Статті 35 § 3 (а) Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Крім того, щодо аргументу Уряду про невичерпання по скарзі заявниці про тримання в металевих клітках, Суд вбачає тісний зв'язок із суттю цієї скарги і, таким чином, це приєднується до розгляду по суті. Отже, зазначені вище скарги слід визнати прийнятними.

    70. Однак, стосовно скарги заявниці на те, що до неї були застосовані кайданки 12 липня 2016 року, Суд зазначає, що ця скарга є загальною і не підтверджується жодними додатковими деталями чи доказами. Крім того, згідно з листом від 6 березня 2017 року, кайданки не використовувались, і заявниця не подавала скарги з цього приводу на національному рівні.

    71. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пункту 3 (а) та 4 статті 35 Конвенції.

    2. По суті

    (а) Медична допомога при затриманні

    72. Суд повторює, що Стаття 3 Конвенції покладає на державу зобов'язання захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених волі, наприклад, надаючи їм необхідну медичну допомогу. Відповідні принципи були узагальнені у справі «Блохін проти Росії» (№ 47152/06, §§ 136-38, 23 березня 2016 року).

    73. Переходячи до цієї справи, Суд зазначає, що до ув'язнення заявниця страждала на низку хронічних захворювань, що вимагало медичної допомоги. Він також зазначає, що основою скарги заявниці є те, що, перебуваючи в ув'язненні, їй не було надано лікування, рекомендованого лікарем Н. 30 червня, 5 серпня і 9 вересня 2016 (див. пункти 25, 35 і 41). У зв'язку з цим, Суд зазначає, що існують певні затримки в здійсненні деяких із цих рекомендацій, і що не всі з них були реалізовані в протягом тримання заявниці під вартою.

    74. Таким чином, повний медичний огляд заявниці, який був рекомендований 30 червня 2016 року, проведений через два тижні, 14 липня 2016 року (див. пункт 32 вище). Однак було встановлено, що стан її здоров'я на той час був стабільним та задовільним, і що подальше лікування було можливим у СІЗО та не вимагало особливих умов. Отже видається, що вищезгадана затримка не спричинила залишення здоров'я заявниці в небезпеці (див., з урахуванням відповідних змін, "Кавказький проти Росії", № 19327/13, § 53 28 листопада 2017 року.).

    75. Суд далі зазначає, що видається, що деякі з рекомендацій лікаря Н. не були реалізовані протягом тримання заявниці під вартою, а саме: цілодобове ЕКГ і моніторинг артеріального тиску, коронарна ангіографія і біопсія щитовидної залози (висновки від 30 червня та 5 серпня 2016 року); госпіталізація для динамічного моніторингу та надання невідкладної допомоги (висновки від 9 вересня 2016 року). Однак Суд також зазначає, що ці рекомендації, зроблені в перших двох висновках лікаря Н., не були повторені в третьому висновку (див., аналогічно, «Литвинов проти Росії», № 32863/13, п. 92, 22 березня 2016 року). Більше того, жодна з вищезазначених рекомендацій не була підтверджена лікарями СІЗО чи лікарні. Окрім лікарняного огляду 14 липня 2016 року, заявниця отримувала стаціонарне лікування в лікарні з 22 по 25 серпня 2016 року, після чого лікарі дійшли висновку, що її стан покращився. Тому її виписали під подальший нагляд лікаря загальної практики та кардіолога та рекомендували продовжувати приймати ліки, призначені раніше (див. Пункт 38 вище).

    76. Більше того, Суд не упускає з уваги той факт, що лікар Н. зустрічалася із заявницею лише тричі і давала свої висновки після допитів під час судових засідань 30 червня, 5 серпня та 9 вересня 2016 року. Він погоджується з Урядом, що ці обстеження - які були короткими, з обмеженням медичного обладнання і не були виконані в особливих умовах - не були істотними для лікарів СІЗО, які стежили за станом здоров'я заявниці на регулярній основі (з 30 червня по 2 липня, 14, 21 та 27 липня, 5, 8, 12, 17, 22, 26 та 31 серпня, 6, 12 та 16 вересня та 12 жовтня 2016 року) та поглиблені обстеження, які проводили лікарі спеціалізованої лікарні під час її лікування (8 і 14 липня, з 22 по 25 серпня та 19 вересня 2016 року). Лікар Н. не була лікарем заявниці, і вона ніколи не відвідувала її в СІЗО чи в лікарні, хоча мала таку можливість. Також не вбачається, що заявниця просила таких візитів або що в цьому було відмовлено (див. пункт 37 вище).

    На думку Суду, лікар Н. не могла володіти таким самим рівнем знань про стан здоров'я заявниці, як лікарі СІЗО та лікарні (див. "Халваш проти Росії", № 32917/13, п. 62, 15 грудня 2015 року). Таким чином, вони мали кращі умови для визначення її стану, і немає жодних доказів чи аргументів про те, що вони діяли недобросовісно (див. «Гук проти України», № 16995/05, п. 72, 8 грудня 2016 року; "Комаров проти України" № 4772/06, § 117, 19 січня 2017 року; "Садков проти України", № 21987/05, § 85, 6 липня 2017 року).

    77. Нарешті, Суд приділяє особливу вагу тому факту, що, окрім загальної заяви, що після звільнення з-під варти вона продовжувала отримувати недостатнє лікування (що, власне, є очевидним фактом, враховуючи її хронічні захворювання), заявниця не оновлювала інформацію для Суду про стан її здоров'я та, очевидно, не домагалася здійснення будь-яких заходів після її звільнення, включаючи заходи, рекомендовані лікарем Н., але не застосовані під час арешту (див. «Гавула проти України», № 52652/07, § 64, 16 травня 2013 року). Незважаючи на те, що вона скаржилася на відсутність доступу до медичної допомоги в період з 13 жовтня 2016 року по 21 лютого 2017 року, коли вона перебувала під домашнім арештом (див. Пункт 65 вище), Суд не визнав порушення Статті 3 Конвенції щодо цієї скарги (див. параграфи «Доступ до медичної допомоги під час домашнього арешту» п. 82 - 85 нижче). Також заявниця не інформувала Суд про будь-які заходи, вжиті після 21 лютого 2017. Це підриває твердження заявниці щодо серйозної стурбованості тим, що не всі рекомендації лікаря Н. були виконані під час затримання, і що ці рекомендації особливо актуальні (див. «Голубенко проти України» (рішення), № 36327/06, п. 96, 5 листопада 2013 року, та «Криволапов проти України», № 5406/07, п. 78, 2 жовтня 2018 року). Дійсно, такі заходи могли би підтвердити медичну необхідність і терміновість цих рекомендацій і показати, чи слід було виправити стратегію, обрану СІЗО та лікарнями щодо лікування заявниці, і чи слід було їй проводити лікування медикаментами крім тих, що вона отримувала під вартою. Без цієї інформації заявниці неможливо оцінити, чи були якісь несприятливі наслідки для її здоров'я внаслідок невиконання владою деяких рекомендацій, зроблених лікарем Н. (див., з відповідними змінами, «Нагорський проти України» (рішення), № 37794/14, § 54, 12 січня 2016 року).

    78. Встановлено, що, відповідно до медичних документів, стан здоров'я заявниці погіршився під час її тримання під вартою (зокрема, її серцева недостатність збільшилася зі стадії II-A до стадії II-B, див. також пункти 35 , 38 і 39 вище).

    Однак це не є свідченням того, що це сталося через нібито недостатню або неадекватну медичну допомогу, яку заявниця отримувала під вартою. З огляду на хронічний характер хвороб заявниці та відсутність у неї достатньої інформації про те, як і як часто хвороби проявлялися до її затримання та як їх лікували, важко встановити, наскільки це погіршення стало наслідком передбачуваної неадекватної медичної допомоги, яку вона отримувала під час тримання під вартою, оскільки таке погіршення цілком могло бути частиною природного перебігу її медичного стану або через неминучі негативні фактори, властиві затриманню, включаючи стрес (див. «Руденко проти України», № 5797/05, § 94, 25 листопада 2010 року; «Литвинов проти Росії», цитоване вище, § 93; та «Комаров проти України», № 4772/06, § 116, 19 січня 2017 року). Нарешті, Суд зазначає, що, незважаючи на проблеми із серцево-судинною системою та дієту, яка їй була рекомендована, під час затримання заявниця отримувала від своїх родичів сигарети та деякі продукти, які не рекомендувались.

    79. Крім того, встановлено, що у медичній частині СІЗО не було кардіолога чи спеціального медичного обладнання (крім електрокардіографа). Однак Статтю 3 Конвенції не можна трактувати як забезпечення того, що кожен затриманий повинен отримувати медичну допомогу на тому самому рівні, який надається "в найкращих цивільних клініках" (див. "Мірілашвілі проти Росії" (рішення), № 6293/04, 10 липня 2007 року). Більше того, заявниця регулярно оглядалася кардіологами з лікарні та проходила там складні медичні огляди та стаціонарне та амбулаторне лікування. Їй призначили необхідні ліки, які коригували, коли це було необхідно, і їй не заважали відвідувати обраних нею лікарів, хоча вона не вимагала таких візитів. Що стосується відсутності ліків у СІЗО, Суд зазначає, що заявниця не скаржилася на те, що необхідність їхнього придбання поклала надмірний фінансовий тягар на її або її родичів (див. «Бреславська проти України» (рішення), № 29964 /10, 31 січня 2012 року). Також вона не посилалася на будь-який конкретний випадок, коли вона потребувала медичної допомоги, але не отримувала жодної.

    80. Загалом, Суд вважає, що протягом її відносно короткого періоду тримання під вартою заявниця регулярно контролювалась СІЗО та лікарняними лікарями, які докладали зусиль для вирішення її проблем зі здоров'ям. Тому не можна зробити висновок, що надана їй медична допомога та лікування були призначеними неправильно або не в повному обсязі.

    81. Відповідно, порушення Статті 3 з цього приводу не було.

    (b) Доступ до медичної допомоги під час домашнього арешту

    82. Суд зазначає, що, всупереч твердженням заявниці про те, що слідчі відмовляли їй у госпіталізації, немає жодних доказів того, що вона вимагала дозволу влади на таку госпіталізацію під час перебування під домашнім арештом. Натомість згідно з листами від 10 березня 2017 року, поліція та прокурор не отримували від неї жодних відповідних запитів чи скарг (див. пункт 47 вище). Заявниця не надала жодних доказів, що свідчать про те, що це не було так, - що вона просила про таку госпіталізацію, а на її прохання відмовляли. Також вона не надала жодної інформації, яка б свідчила про те, що вона потребувала термінової допомоги під час перебування під домашнім арештом, або просила владу дозволити госпіталізацію, але у її проханні було відмовлено, або що госпіталізація була відкладена через інструкцію про домашній арешт 2016 року.

    83. Суд також вказує, що 27 жовтня 2016 року Апеляційний суд зазначив, що прокурор передав заявниці свій номер телефону, щоб вона могла в будь-який час попередити його, якщо їй потрібно буде відвідати аптеку або медичне приміщення, щоб не мати жодних перешкод у цьому плані. Суд також зазначив, що заявниця не надала йому жодної інформації, яка б свідчила про те, що слідчий або прокурор відмовляли їй у відвідуванні цих закладів, або будь-яку інформацію, що свідчить про те, що їй потрібно регулярно або в певний час відвідувати такі заклади (див. пункт 46 вище). Заявниця цього не заперечувала.

    84. Нарешті, хоча заявниця стверджувала, що певні медичні процедури, зокрема холтерівський моніторинг, були неможливими, оскільки їх можна було проводити лише тоді, коли особа була госпіталізована, Суд зазначає, що відповідно до загальнодоступної інформації [1], холтерівський моніторинг зазвичай не передбачає госпіталізації; його можна проводити вдома і, як правило, потрібно два візити до лікаря - один для прикріплення пристрою, а другий для його вилучення. Однак заявниця не надала жодних доказів, які б свідчили про те, що вона бажала провести холтерівське спостереження в лікарні або вдома, або що вона просила відповідного дозволу, але їй відмовили. З її пояснень також не випливає, що будь-які лікарі відвідували її вдома, коли вона перебувала під домашнім арештом, що ще більше підриває її доводи.

    85. З огляду на вищенаведене, Суд не може дійти висновку, що заявниця не мала доступу до медичної допомоги, поки вона перебувала під домашнім арештом. Відповідно, порушення статті 3 з цього приводу не було.

    (c) Утримання заявниці в металевих клітках

    86. Суд зазначає, що тримання підсудних у металевих клітках під час судових засідань було звичайною процедурою в Україні (див. «Титаренко проти України», № 31720/02, п. 41, 20 вересня 2012 р., та «Корбан проти України», № 26744/16, § 132, 4 липня 2019 року). Ця практика також застосовувалась у справі заявниці.

    87. Таким чином, хоча одного разу (30 червня 2016 р.) Київський суд прийняв заяву адвокатів заявника та звільнив заявницю з металевої клітки, на інших слуханнях (у тому числі в тому самому суді) вона залишалася в такій клітці. Встановлено, що, як вказується у матеріалах справи (див. пункти 21-23 вище), заявниця та її адвокати не подавали клопотання про звільнення її з клітки, в якій вона перебувала на кожному слуханні. Однак Суд вважає, що подання такої заяви не мало б жодних шансів на успіх у будь-якому випадку, враховуючи те, що згідно з національним законодавством суди були зобов'язані утримувати підсудних у металевих клітках під час слухань (поки ці клітки не будуть замінені на скляні кабіни), і ніяких альтернатив не було. Дійсно, Київський суд, Жовтневий суд та Апеляційний суд прямо чи по суті посилалися на Інструкцію 2015 року, яка забороняла їм звільняти заявника з металевих кліток (див. пункти 21-23 вище). Отже, Суд погоджується із заявницею, що її звільнення з цього приводу не було передбачено національним законодавством і не може розглядатися як усталена практика, і відхиляє аргумент Уряду щодо невичерпання (див. Пункт 68 вище).

    88. Суд також зазначає, що національні суди ніколи не оцінювали, чи існували в залі судових засідань якісь загрози безпеці, що вимагало, щоб заявниця, яку до того ж охороняли конвойні, знаходилася в металевій клітці. Уряд також не надав жодних доказів, які б свідчили про наявність такого ризику. Більше того, як публічна особа, заявниця демонструвалася за металевими ґратами не лише учасникам слухань, а й значно ширшій аудиторії завдяки висвітленню у ЗМІ (див. справу відносно Корбана, цитовану вище, § 133).

    89. Суд постановив, що утримання особи в металевій клітці під час судового розгляду само по собі є образою людської гідності, що порушує Статтю 3 (див. «Свинаренко та Сляднєв проти Росії», № 32541/08 та 43441 / 08, § 138, ЄСПЛ, 2014 (витяги). Це залишається актуальним у цій справі.

    90. Відповідно, було порушено Статтю 3 Конвенції.

    ІІІ. Стверджуване порушення статті 5 Конвенції

    91. Заявниця також скаржилася на підставі пункту 1 (c) Статті 5 Конвенції, що її затримання 28 червня 2016 року було незаконним, та на підставі пункту 3 статті 5, що її подальше тримання під вартою між 30 червня та 13 жовтня 2016 року не було виправданим. Вищезазначені положення, наскільки це доречно, звучать наступним чином:

    "1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не може бути позбавлений свободи, крім випадків, передбачених законом:
    ...
    (c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою доставлення її до компетентного органу за обґрунтованою підозрою у вчиненні правопорушення або коли обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення або втечі після цього;
    ...
    3. Кожна особа, заарештована або затримана відповідно до положень пункту 1 (с) цієї статті, повинна бути негайно передана до судді або іншої посадової особи, уповноваженої законом здійснювати судову владу, і має право на розгляд справи протягом розумного строку або на звільнення до розгляду справи. Звільнення може бути обумовлене гарантіями явки на судовий розгляд".

    A. Затримання Заявниці 28 червня 2016 року

    1. Доводи сторін

    92. Заявниця стверджувала, що її затримання відбулось за відсутності судового рішення та не було виправдане пунктом 1 частини 2 статті 208 КПК. Таким чином, це суперечило національному законодавству. Незважаючи на те, що існувала інформація про злочин, який вона нібито вчинила 24 червня 2016 року, слідчі не просили суд санкціонувати її арешт, а лише обшукували її квартиру. Під час обшуку вони вилучили різні предмети, вміст яких вони не перевіряли. Вони не знайшли жодних фінансових засобів або документів, а тому не виявили нічого, що підтверджувало б її вину. Незважаючи на це, вони заарештували її відповідно до пункту 1 статті 2 статті 208. Однак її квартира, очевидно, не могла розглядатися як місце злочину відповідно до цього положення; її затримання відбулось не відразу після вчинення передбачуваного злочину, і нічого на її тілі, одязі або в квартирі, включаючи вилучені предмети, не вказувало на те, що вона могла вчинити злочин. Посилаючись на вищезазначене положення, протокол затримання не містив жодних посилань на фактичну підставу, що обґрунтовує захід, ані будь-яких пояснень чи обставин, що свідчать про його законність. Київський суд не врахував її скаргу з цього приводу. Докази, на які посилається Уряд (див. пункт 93 нижче), не звільняли слідчих від обов'язку отримання ухвали суду про дозвіл на затримання. На момент її затримання ці докази до суду не надходили.

    93. Уряд стверджував, що слідчі мали достатні підстави для затримання заявниці за відсутності рішення суду. На момент затримання її причетність до відповідних злочинів була підтверджена низкою документів: протокол негласного спостереження, що підтверджує її провідну роль у передбачуваних злочинах; протокол перевірки грошей, переданих Р. С. за її вказівкою; протокол перевірки місця злочину, який зафіксував перший раз, коли гроші, отримані від неї, були передані; протокол огляду Інтернет-джерел; протокол допиту Г.; протокол допиту Р.; заява від С.; тощо (копії вищезазначених документів не надано).

    Отже, заявницю було заарештовано за обґрунтованою підозрою у вчиненні злочину.

    2. Оцінка Суду

    (а) Прийнятність

    94. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 (а) Статті 35 Конвенції і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною.

    (b) По суті

    95. Як і будь-яке позбавлення волі відповідно до пункту 1 Статті 5 Конвенції, арешт згідно з підпунктом (c) повинен бути "законним" та "відповідно до процедури, встановленої законом". Ці два вирази по суті посилаються на національне законодавство та встановлюють обов'язок дотримуватися його матеріальних та процесуальних норм (див. "Мерабішвілі проти Грузії", № 72508/13, п. 186, 28 листопада 2017 року). Отже, питання, яке розглядається Судом, полягає в тому, чи було затримання заявниці законним відповідно до національного законодавства.

    96. Суд зазначає, що згідно з національним законодавством позбавлення волі за відсутності судового рішення можливе лише в обмеженій кількості ситуацій. Таким чином, згідно з пунктом 2 статті 208 КПК, зазначеним у протоколі затримання заявниці, слідчий може затримати особу, якщо безпосередньо після вчинення злочину ця особа була вказана очевидцями або потерпілими або якщо на її тілі або одязі є чіткі сліди злочину (див. пункт 58 вище).

    97. У зв'язку з наведеним Суд зазначає, що заявниця була затримана 28 червня 2016 року за злочин, який, згідно з протоколом затримання, вона вчинила 24 червня 2016 року. До затримання 27 червня 2016 року слідчі подали клопотання до суду про надання дозволу на обшук її квартири, і 28 червня 2016 року вони отримали такий дозвіл. З подань сторін випливає, що вилучені під час обшуку предмети служили обґрунтуванням затримання заявника відповідно до пункту 1 частини 2 статті 208 КПК. Тому не вбачається, що на момент її затримання слідчі розглядали ситуацію як таку, що мала місце "безпосередньо після вчинення правопорушення" (як того вимагає вищезазначене положення), і, таким чином, ніщо не заважало подати клопотання про надання дозволу на затримання так само, як вони подали клопотання про дозвіл на обшук напередодні його проведення. Натомість, посилання на пункт 1 частини 2 статті 208 у протоколі затримання супроводжувалось поданням стверджуваних фактів. Однак він не містив жодної інформації, яка вимагається цим положенням. На думку Суду, без цієї інформації протокол затримання не становив важливої гарантії, що затримання заявниці відбулося на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину (див. «Гриненко проти України», № 33627/06, § 83, 15 листопада 2012 року; «Малик проти України», № 37198/10, § 27, 29 січня 2015 року; «Котій проти України», № 28718/09, § 45, 5 березня 2015 року). Нарешті, Суд зазначає, що заявниця скаржилася на своє затримання Київському суду, але суд не розглядав це питання і натомість передав його прокурорам (див. пункт 10 вище). За відсутності чіткої інформації про те, чому було застосовано відповідне положення, Суд вважає, що арешт заявника не був сумісним із пунктом 1 (c) Статті 5 Конвенції.

    98. Отже, мало місце порушення вищезазначеного положення.

    B. Подальше тримання заявниці під вартою

    1. Аргументи сторін

    (а) Заявниця


    99. Заявниця стверджувала, що у рішенні від 30 червня 2016 року про взяття її під варту Київський суд просто перелічив ризики, зазначені у статті 177 КПК, та заявив, що їх існування було доведено, не даючи жодних подальших пояснень. Він також зазначив, що вона не визнала своєї провини, хоча мета затримання полягала не в тому, щоб змусити когось визнати його вину. Єдиним проаналізованим питанням була серйозність як передбачуваного правопорушення, так і відповідного вироку, але це саме по собі не могло виправдати затримання. Суд не проаналізував аргументи, які вона висунула: що вона ніколи ні за що не була засуджена; що вона не мала наміру втекти; що вона мала стабільний спосіб життя, постійне місце проживання та роботи, міцні соціальні зв'язки, бездоганну репутацію, позитивні характеристики та гарантії; що вона була у похилому віці з проблемами здоров'я; і що дії, у яких вона підозрювалася, не завдали матеріальної шкоди. Лишаючи в силі рішення від 30 червня 2016 року, Апеляційний суд зазначив, що її син проживає в Росії і вони підтримують стосунки, що вона має управлінські здібності та певну репутацію в регіоні, а також була членом парламенту та партійним чиновником. Однак вся ця інформація характеризувала її переважно позитивно. Той факт, що її син проживав за кордоном, не міг засвідчити її намір втекти, оскільки вона постійно проживала у Харкові.

    100. Судові рішення, що продовжували тримання заявниці під вартою майже автоматично, містили ті самі підстави та формулювання. Наведені в них підстави не були ані відповідними, ані достатніми. Суди наводили загальні та абстрактні аргументи, не посилаючись на конкретні факти та обставини; вони не аналізували, чи заявлені ризики зберігалися з часом, і не враховували факти на користь звільнення заявниці (її характер, мораль, рід занять, майно, сімейні зв'язки, зв'язки з Україною, сумлінну процесуальну поведінку та той факт, що передбачувані злочини мали ненасильницький характер, і вона не представляла небезпеки для суспільства). Складність розслідування, яке затягнулося через різні недоліки з боку слідчих, не могла виправдати продовження її затримання.

    101. Заявниця наголосила, що кожне рішення посилалось на пункт 5 статті 176 КПК, який забороняв судам застосовувати заходи, не пов'язані з позбавленням волі. Це положення, яке в кінцевому підсумку було визнано неконституційним, являло собою систему обов'язкового тримання під вартою, робило будь-який судовий контроль за попереднім триманням під вартою недійсним і не дозволяло судам враховувати індивідуальні обставини кожної справи. Покладаючись на нього та не враховуючи обставин заявниці, суди не дали обґрунтованих рішень щодо її подальшого тримання під вартою. Тим не менш, 13 жовтня 2016 року Апеляційний суд змінив запобіжний захід щодо неї на домашній арешт, тим самим проігнорувавши це положення, ніби воно не існувало. Таким чином, суди діяли непослідовно, оскільки спочатку покладались на це положення як на головну причину її тримання під вартою, але зрештою проігнорували його.

    (b) Уряд

    102. Уряд стверджував, що, вирішуючи питання про тримання заявниці під вартою, Київський суд ретельно проаналізував усі ризики та обставини, викладені у статтях 177 та 178 КПК, і зазначив, що її підозрюють у тяжкому злочині і, якщо вона знаходитиметься на волі, може втекти або вплинути на свідків чи інших підозрюваних. Він врахував усі докази, подані слідчими. Крім того, у рішенні від 27 вересня 2016 року (див. Пункт 14 вище) він врахував інші обставини, включаючи репутацію заявниці, політичне походження та той факт, що її син проживав у Росії, що збільшило ризик її втечі. Отже, причини, надані національними судами, були доречними та достатніми.

    103. Крім того, суди ретельно вивчили можливість застосування заходів, не пов'язаних з позбавленням волі. Однак пункт 5 статті 176 КПК забороняв їм застосовувати такі заходи щодо осіб, яких звинувачують у злочинах проти національної безпеки. У справі заявника, хоча Київський суд врахував це положення, він не прийняв його як основу для своїх рішень. Він проаналізував усі ризики, передбачені статтею 177, вивчив можливість застосування заходів, не пов'язаних з позбавленням волі, і виніс свої рішення на основі цього аналізу. Апеляційний суд підтримав ці рішення (крім рішення у своїй ухвалі від 13 жовтня 2016 року).

    2. Оцінка Суду

    (а) Прийнятність

    104. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 (а) Статті 35 Конвенції і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною.

    (b) По суті

    105. Відповідно до пункту 3 статті 5, органи влади повинні переконливо продемонструвати обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, яким би коротким він не був. Вимога до суду надати відповідні та достатні причини для тримання під вартою - на додаток до збереження обґрунтованих підозр - застосовується вже під час прийняття першого рішення про тримання під вартою. Крім того, вирішуючи, чи слід звільняти чи продовжувати тримання під вартою особи, органи влади повинні розглянути альтернативні заходи. Обґрунтування, які були визнані "доречними" та "достатніми", включали небезпеку втечі, ризик тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризики змови, повторного вчинення злочину або заподіяння масових заворушень та необхідність захисту затриманого (див. «Бузаджі проти Республіки Молдова», № 23755/07, §§ 87, 88 та 102, ЄСПЛ 2016 (витяги). Ці ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, і міркування влади щодо цих питань не можуть бути абстрактними, загальними або стереотипними (див. справу відносно Мерабішвілі, цитоване вище, § 222). Таким чином, ризик втечі не може бути оцінений лише на основі суворості можливого вироку; його слід оцінювати з урахуванням інших факторів, таких як характер обвинуваченого, мораль, майно, зв'язки з юрисдикцією та міжнародні контакти (там само, § 223). По суті, на основі підстав, викладених у національних судових рішеннях та аргументів, висунутих заявником у його проханнях про звільнення чи апеляції, Суд покликаний вирішити, чи мало місце порушення Статті 5 § 3 Конвенції (там само, § 225).

    106. Переходячи до цієї справи, Суд відразу зазначає, що, як пояснювалось у справі «Грубник проти України» (№ 58444/15, пп. 119 та 120, 17 вересня 2020 року), стаття 176 частина 5 КПК не позбавляла національні суди повноважень звільнити обвинуваченого, якщо вони вважали, що сторона обвинувачення не змогла довести, що обвинувачений представляє ризик втечі або що існують інші ризики, які могли б виправдати затримання. Це також підтверджується у цій справі: при постановленні рішення про продовження тримання заявника під вартою національні суди не вважали достатнім обмежити свою оцінку посиланням на пункт 5 статті 176. Навпаки, вони намагалися навести мотиви своїх рішень шляхом посилання до інших факторів (див. пункти 10, 12, 14 та 16 вище). Нарешті, 13 жовтня 2016 року (див. пункт 17 вище) Апеляційний суд постановив звільнити заявницю, навіть не згадавши пункт 5 статті 176, хоча вона все ще звинувачується у злочині, передбаченому цим положенням (див. також Авраїмов проти України, № 71818/17, § 61, 23 березня 2021 року).

    107. При цьому Суд зазначає, що Конституційний Суд постановив, що частина 5 статті 176 може спотворити процес прийняття рішень національними судами та змусити їх виносити недостатньо мотивовані рішення (див. пункт 59 вище та цитовану вище справу відносно Грубника, § 117). Відповідно, він розгляне, чи було спотворене судження вищезазначеним положенням, так що вони не надали "відповідних та достатніх" підстав для своїх рішень у цій справі (див. також рішення відносно Авраїмова, згадане вище, § 63).

    108. Суд зазначає, що у своєму первісному рішенні про тримання під вартою від 30 червня 2016 року Київський суд посилався на: ризики, передбачені пунктом 1 (1), (3) та (4) статті 177 КПК, які, як загалом він заявляв, "були встановлені"; суворість покарання, з якою стикався заявник; "інформація про неї"; та той факт, що вона не визнала своєї провини (див. пункт 10 вище). Однак, загальне посилання на статтю 177 не підтверджувалося жодним конкретним фактом чи елементом. Таким чином, суворість відповідного вироку не могла виправдати продовження тримання заявника під вартою (див. «Ідалов проти Росії», № 5826/03, п. 145, 22 травня 2012 року). Що стосується аргументу про те, що вона не визнала своєї вини, то це суперечило свободі від самообвинувачення та презумпції невинуватості, і тому не було актуальним (див. «Луценко проти України», № 6492/11, п. 72, 3 липня 2012 року). Суд також не пояснив, яку "інформацію" про заявника він врахував.

    109. Підтримуючи вищезазначене рішення від 30 червня 2016 року, 22 липня 2016 року Апеляційний суд додав, що син заявниці проживав у Росії і підтримував з нею стосунки, що вона мала управлінські здібності, певну репутацію та користувалася популярністю в Харківській області і що вона раніше була членом парламенту та посадовою особою партії (див. пункт 12 вище). Цих обставин було достатньо для того, щоб він повірив, що, якщо заявниця опиниться на волі, то зможе ухилитися, вплинути на свідків або іншим чином перешкодити розгляду справи. Суд не пояснив, чому він вважав, що сам факт того, що син заявниці проживає в Росії і що вона підтримує з ним стосунки, створює ризик її втечі, особливо з огляду на твердження заявниці, що вона є дамою похилого віку з проблемами здоров'я, і що вона мала постійне місце проживання в Харкові та заняття, бездоганну репутацію, позитивні характеристики тощо. Суд також не пояснив, як управлінські здібності заявниці збільшували передбачувані ризики. Щодо решти елементів, згаданих Апеляційним судом, Суд зазначає, що 13 жовтня 2016 року той же суд постановив, що той факт, що заявниця мала певну репутацію і була популярною у Харківській області, була членом парламенту та представником партії, говорило про міцність її соціальних зв'язків та про те, що передбачувані ризики зменшились (див. пункт 17 вище). З огляду на те, що ці фактори в підсумку не враховувались у процесі встановлення передбачуваних ризиків, Суд не розуміє, наскільки вони мали значення при встановленні таких ризиків кількома місяцями раніше.

    110. У своїх подальших рішеннях про продовження строку тримання заявниці під вартою суди здебільшого посилалися на ті самі підстави, що й у рішеннях від 30 червня та 22 липня 2016 року, зокрема суворість звинувачень проти неї та ризик її втечі чи впливу на свідків, без надання будь-яких нових деталей чи підстав (див. пункти 10, 12, 14 та 16 вище). Крім того, у своєму рішенні від 5 серпня 2016 року Київський суд постановив, що не було підстав для зміни запобіжного заходу щодо заявниці, оскільки її команда захисту не довела, що передбачувані ризики зменшились (див. пункт 13 вище). Однак пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає протилежний підхід: національні органи влади повинні вказати підстави для подальшого тримання особи під вартою (див. «Ноймайстер проти Австрії», 27 червня 1968 року, § 4, серія A, № 8).

    111. Крім того, немає жодних ознак того, що національні суди належним чином розглядали альтернативні заходи. Незважаючи на те, що вони загалом заявили, що вивчали таку можливість, вони не уточнили, чому жоден із цих заходів не може бути застосований, крім посилання на частину 5 статті 176 КПК. Вони також - до звільнення заявниці - не аналізували її неодноразові посилання на той факт, що кілька осіб були готові бути її поручителями.

    112. Нарешті, Суд зазначає, що в більшості своїх рішень суди посилались на частину 5 статті 176 двічі, а то й тричі. На його думку, неодноразові посилання судів на це положення не можуть не підкріпити висновок про те, що воно спотворило їх процес прийняття рішень, і що їхні рішення, що виникали в результаті, не базувалися на "відповідних та достатніх" причинах.

    113. Відповідно, мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

    ІV. Стверджуване порушення статті 8 Конвенції

    114. Заявниця також скаржилася згідно зі статтею 8 Конвенції, що їй було відмовлено у відвідуванні пані Б. Вищезазначене положення звучить наступним чином:

    "1. Кожен має право на повагу до приватного та сімейного життя, дому та листування.
    2. Державна влада не повинна втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, які відповідають закону і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, громадської безпеки чи економічного благополуччя країни, для запобігання заворушенням чи злочинності, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших людей".

    А. Аргументи сторін

    115. Заявниця стверджувала, що їй не дозволяли візити пані Б. "до середини серпня 2016 року". Далі вона стверджувала, що згідно з національним законодавством здійснення права на сімейні візити залежало від розсуду слідчого або суду. На її думку, відповідь слідчого від 8 липня 2016 року (див. Пункт 49 вище) була невизначеною; не було ясно про те, як візити пані Б. можуть вплинути на її здоров'я. Посилаючись на справу «Шалімов проти України» (№ 20808/02, п. 88, 4 березня 2010 року), заявниця також стверджувала, що відповідне національне законодавство не містить гарантій проти свавілля чи зловживань. Візити пані Б. не спричинили б жодного ризику розладу здоров'я чи інших негативних наслідків. Навпаки, вони мали б лише позитивний вплив на здоров'я та психологічне благополуччя заявниці.

    116. Уряд зазначив, що 7 липня 2016 року пані Б. попросила слідчого дозволити їй відвідати заявницю. Наступного дня слідчий направив запит до СІЗО, і після того, як він отримав позитивну відповідь, 1 серпня 2016 року дозволив пані Б. відвідати заявницю. Посилаючись на листи від 9 та 10 березня 2017 року (див. пункт 51 вище), Уряд також зазначив, що всі подальші прохання про відвідування, подані родичами заявниці, також були дозволені. Жодного разу під час тримання під вартою заявниці не було відмовлено у відвідуванні.

    В. Оцінка Суду

    117. Суд зазначає, що, на відміну від Шалімова (цитовано вище, § 88; див. також Цитаренко, цитовано вище, § 102), у цій справі заявниці не було відмовлено у відвідуванні сім'ї. Хоча вона стверджувала, що їй не дозволяли візити пані Б. до середини серпня 2016 року, Суд зазначає, що 8 липня 2016 року слідчий не відхилив прохання пані Б. від 7 липня 2016 року, але заявив, що питання про візити до заявниці буде вирішено після отримання відповіді від СІЗО (див. пункт 49 вище). Дійсно, отримавши позитивну відповідь від СІЗО 25 липня 2016 року, 1 серпня 2016 року він задовольнив заяву (див. пункт 51 вище).

    118. Незважаючи на те, що на прийняття рішення про клопотання пані Б. пішло три з половиною тижні, це було пов'язано з тим, що слідчий спершу повинен був отримати інформацію від СІЗО. Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд не вважає, що його рішення чекати такої інформації було довільним або явно необґрунтованим. Заявниця також не стверджувала, що, роблячи це, слідчий діяв недобросовісно або мав намір відмовити їй у відвідуваннях, або що період часу, який він використав для розгляду клопотання пані Б., мав якісь негативні наслідки для її. Щодо цього останнього пункту, Суд також зазначає, що, хоча заявниця перебувала у СІЗО з 30 червня 2016 року, пані Б. не просила слідчого дозволити їй відвідати заявницю до 7 липня 2016 року. Крім того, хоча слідчий задовільнив клопотання 1 серпня 2016 року, пані Б. не відвідувала заявницю до 17 серпня 2016 року. Нарешті, Суд зазначає, що, крім цього єдиного візиту, пані Б. не вимагала подальших відвідувань (див. пункт 51 вище).

    119. Таким чином, у клопотанні пані Б. відвідати заявницю не було ані відмовлено, ані залишено без відповіді (див. також «Ярошовець та інші проти України», № 74820/10 та 4 інші, § 175, 3 грудня 2015 року). Незважаючи на те, що владі знадобився певний час для прийняття рішення по клопотанню, заявниця не довела, що це мало будь-які негативні наслідки для її прав, передбачених статтею 8. Отже, її скарга є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пункту 3 (а) та 4 статті 35 Конвенції.

    V. Стверджуване порушення статті 13 Конвенції

    120. Заявниця також скаржилася відповідно до статті 13 Конвенції на те, що вона не мала ефективних засобів правового захисту для своєї скарги згідно зі Статтею 3 щодо медичної допомоги, яку їй надавали під вартою. Стаття 13 передбачає таке:

    "Кожен, чиї права та свободи передбачені [Конвенцією], порушуються, повинен мати ефективний засіб правового захисту перед національним органом, незважаючи на те, що порушення було вчинене особами, які діють в офіційній якості".

    121. Уряд заперечив цю скаргу.

    122. Суд зазначає, що він не встановив жодного порушення статті 3 стосовно вищезазначеної скарги заявника (див. пункти 72-81 вище). Отже, її скарга за статтею 13 не підлягає вирішенню, а також її слід відхилити відповідно до пункту 3 (а) та 4 статті 35 Конвенції.

    VІ. Інші стверджувані порушення Конвенції

    123. У своїх перших заявах заявниця скаржилася відповідно до Статті 3 Конвенції, що під час слухань 29 та 30 червня 2016 року вона зазнала впливу високих температур у залах судових засідань із поганою вентиляцією та кондиціонером. Вона також скаржилася відповідно до пунктів 3 та 4 статті 5: що 28 червня 2016 року вона не мала доступу до суду для перевірки законності свого арешту; що не було можливості подати касаційну скаргу на рішення про її подальше тримання під вартою або апеляцію на немотивоване рішення не змінювати тримання під вартою; що рішення від 28 серпня, 9 та 27 вересня 2016 року не були швидко переглянуті; і що незаконність її тримання під вартою протягом кількох годин 9 вересня 2016 року не розглядалася судами. Крім того, вона скаржилася за статтею 13 у зв'язку зі своїми скаргами за статтею 3, що під час слухань 29 та 30 червня 2016 року вона зазнала впливу високих температур і 12 липня 2016 року на неї застосовували кайданки.

    124. Однак заявниця не підтримувала ці скарги надалі і не робила жодних пояснень з цього приводу у своїх зауваженнях щодо прийнятності та суті справи. За таких обставин Суд дійшов висновку, що немає підстав для розгляду цих скарг (щодо подібного підходу див. "Стриж проти України" [Комітет], № 39071/08, §§ 30-32, 16 січня 2020 р.).

    125. Нарешті, заявниця скаржилася відповідно до пунктів 3 - 5 статті 5 Конвенції: що суди не перевіряли законність її арешту; що рішення від 30 червня 2016 року не було швидко переглянуто; і що компенсація не надана за порушення її прав, передбачених статтею 5. Вона також скаржилася за статтею 13 стосовно скарги за статтею 3 щодо утримання в металевих клітках; і відповідно до статті 14, взятої разом із пунктом 3 статті 5, що частина 5 статті 176 КПК була дискримінаційною.

    126. Беручи до уваги факти справи, подання сторін та висновки, передбачені статтями 3 та 5 Конвенції (див. пункти 86-90, 95-98 та 105-113 вище), Суд вважає, що він дослідив основні юридичні питання, порушені у цій заяві, і що немає необхідності виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті вищезазначених скарг (див. "Центр правових ресурсів від імені Валентина Кампяну проти Румунії", № 47848/08, § 156, ЄСПЛ 2014).

    VІІ. Застосування статті 41 Конвенції

    127. Стаття 41 Конвенції передбачає:

    «Якщо Суд виявить, що мало місце порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони дозволяє здійснити лише часткову компенсацію, Суд, за необхідності, забезпечить справедливу компенсацію потерпілій стороні".

    А. Шкода

    128. Заявниця вимагала 30 000 євро (EUR) на відшкодування моральної шкоди за порушення її прав за Конвенцією.

    129. Уряд вважав вищезазначену вимогу надмірною.

    130. Суд присуджує заявнику 15 600 євро відповідно до цієї статті.

    В. Витрати

    131. Заявниця вимагала 16 160 [2] українських гривень (гривень) за юридичні послуги, які їй надав пан Шадрін на національному рівні, і на початковій стадії провадження у Суді - 3750 євро за юридичні послуги, які їй надав пан Тарахкало в подальшій стадії провадження у Суді (ця сума повинна бути перерахована безпосередньо на банківський рахунок цього адвоката) та 434,51 грн [3] за листування із Судом. На підтвердження своїх вимог вона надала контракт на юридичні послуги, укладений з паном Шадріним, табель роботи, який свідчить про те, що він провів 98,3 години у справі на національному рівні та в судовому розгляді за погодинною ставкою 150 євро (14 745 євро в цілому) та дві банківські квитанції, що підтверджують, що вона сплатила йому 16 160 грн за цим контрактом; вона також надала контракт на юридичні послуги, укладений з паном Тарахкало, та графік роботи, який показує, що він витратив двадцять п'ять годин на підготовку її зауважень по справі, щогодинною ставкою 150 євро. Вона також подала поштові квитанції на суму, заявлену в з цього приводу.

    132. Уряд залишив вимогу про поштові витрати на розсуд Суду. Щодо юридичних послуг, що надаються паном Тарахкало, вони вважали позов надмірним, оскільки він представляв заявника лише на стадії коммунікації. Що стосується юридичних послуг, які надає пан Шадрін, Уряд вважає, що заявлена сума в розмірі 14 745 євро є надмірною, і крім того, більшість його послуг надаються на внутрішньому рівні, і витрати на ці послуги не повинні враховуватися.

    133. Згідно з практикою Суду заявник має право на відшкодування витрат і лише в тій мірі, в якій було доведено, що вони були фактично і обов'язково понесені та обґрунтовані щодо розміру. У цій справі, беручи до уваги наявні у нього документи та його прецедентну практику, Суд зазначає, що заявниця вимагала 16 160 гривень (еквівалент 548 євро) на юридичні послуги, що надаються паном Шадріним (а не 14 754 євро, як заявляв Уряд). Він вважає цю вимогу обґрунтованою та задовільняє її. Він також вважає розумним присудити заявниці 3000 євро за її представництво паном Тарахкало в Суді, ця сума повинна бути перерахована безпосередньо на його банківський рахунок, а 15 євро - за її поштові витрати, понесені в Суді.

    С. Відсотки за замовчуванням

    134. Суд вважає за доцільне, щоб процентна ставка заборгованості базувалася на граничній процентній ставці Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсотка.
    пЗ ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО:

    1. Оголошує прийнятними скарги заявниці за статтею 3 Конвенції про медичну допомогу, яка їй надавалася під вартою, доступ до такої медичної допомоги, коли вона перебувала під домашнім арештом, та про тримання в металевих клітках під час судових засідань, за статтею 5 § 1 (c ) про її затримання 28 червня 2016 року та відповідно до пункту 3 статті 5 про її подальше тримання під вартою; оголошує неприйнятними скарги за статтею 3 щодо використання кайданок 12 липня 2016 року, за статтею 8 про права на відвідування та за статтею 13 у зв'язку зі скаргою за статтею 3 щодо медичної допомоги під час перебуванням під вартою; та вирішує не продовжувати розгляд решти скарг заявниці;

    2. Постановляє, що мало місце порушення Статті 3 Конвенції у зв'язку з триманням заявниці в металевих клітках під час судових засідань, і відсутнє порушення вищезазначеного положення у зв'язку з наданням медичної допомоги під час перебування під вартою, та доступу до такої допомоги під час її перебування під домашнім арештом;

    3. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 (c) статті 5 Конвенції щодо затримання заявниці 28 червня 2016 року;

    4. Постановляє, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з продовженням тримання заявниці під вартою;

    5. Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарг заявниці відповідно до пунктів 3 - 5 статті 5 Конвенції про те, що суди відмовлялись перевіряти законність її арешту, що рішення від 30 червня 2016 року не було переглянуте швидко, і що компенсація за передбачувані порушення її прав, передбачених статтею 5, не передбачена; відповідно до статті 13 стосовно скарги за статтею 3 щодо утримання в металевих клітках під час судових засідань; і відповідно до статті 14, взятої разом із пунктом 3 статті 5;

    Постановляє

    (a) що держава-відповідач повинна виплатити заявниці протягом трьох місяців наступні суми, які слід конвертувати у валюту держави-відповідача за курсом, що застосовується на дату розрахунку:

    (i) 15 600 євро (п'ятнадцять тисяч шістсот євро), плюс будь-який податок, який може бути сплачений, на відшкодування моральної шкоди;

    (ii) 3563 євро (три тисячі п'ятсот шістдесят три євро), з яких 3000 євро (три тисячі євро) будуть перераховані безпосередньо на банківський рахунок пана Тарахкала, плюс будь-який податок, який може бути сплачений заявнику, щодо витрати та витрати;

    (b) що з моменту закінчення згаданих трьох місяців до моменту розрахунку на зазначені суми виплачуватимуться прості відсотки за ставкою, рівною граничній ставці позики Європейського центрального банку протягом періоду дефолту плюс три відсоткові пункти;

    Відхиляє решту вимог заявниці про справедливу сатисфакцію.

    Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 березня 2021 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

    Мартіна Келлер, заступник Секретаря Секції Суду

    Стефанія Муру-Вікстрем, Голова

    Примітки:
    [1] Див., Наприклад, https://www.healthline.com/health/holter-monitor-24h та http://www .nmc.in.ua/ru/service/holter (останній перегляд 18 грудня 2020)
    [2] Близько 548 Євро
    [3] Близько 15 Євро
    Копіювання статті або її частин дозволено, але за умови розміщення наступного тексту: "Переклад українською із сайту whitecollarblog.info" та розміщення активного посилання на цю сторінку.
    Зауваження та пропозиції до матеріалу будуть щиро вітатися. Пишіть мені через контактну форму (у правому верхньому куті екрана).